Козацький рід Горленків був колись добре знаний не тільки в Україні, а й в Росії, Швеції, Поль­щі, Туреччині. Його за­сновник, прилуцький пол­ковник Лазар Горленко— один з найвідоміших коза­цьких ватажків другої по­ловини XVII століття. За 30 років козаки Прилуць­кого полку п'ять разів обирали його своїм пол­ковником і то в найтяжчі для Гетьманщини часи. Його ім'я було настільки відомим, що в офіційних документах України і Ро­сії того часу не завжди згадували його прізвище, а просто писали — полковник прилуцький Лазар і всі знали, що мова йде саме про нього, про Горленка.

Відомим він став не тільки в Україні, але й в усій Російській імпе­рії, в усьому християнському світі. Це була лю­дина великого розуму й великої культури. Визначний церковний діяч, про­світитель, талановитий пи­сьменник, педагог, неперевершений оратор.

У 1713 році Марія Да­нилівна відвезла свого старшенького на навчання до Києво-Могилянської академії, У той час пов­ний курс навчання в ака­демії студенти проходили за 12 років. Підготовка була дуже грунтовна, про що свідчать предмети, які викладалися тоді в акаде­мії. Окрім слов’яно-руської мови, тобто тогочас­ної української літературної, вивчали ще церковно­слов’янську, польську, ла­тинську, грецьку, давньо­єврейську, німецьку і французьку мови, історію, географію, математику, астрономію, катехизис, поетику, риторику і діа­лектику, філософію і бого­слов’я. Двері академії бу­ли широко відчинені для всіх без винятку, але вчи­тися могли далеко не всі. Таке навантаження могли витримати найбільш обда­ровані діти.

Іоасаф продовжував навчання на богословському курсі академії і в той же час його, як одного з найкращих і найздібніших студентів, призначили викладачем словесності у молодших академічних класах. 6 січня 1728 року його висвячують на ієро­диякона і він ще три роки продовжує працювати викладачем академії, увійшовши в плеяду самих найкращих викладачів за всі роки існування цього закладу. У цей же час київський архієпископ Рафаїл Заборовський посилає молодого викладача у дворічне відрядження по Україні  для збору коштів на академію. Це теж було своєрідним випробуванням, яке він з честю витримав.

Цариця не забула Іоасафа, який справив на неї велике враження сво­єю ученістю, вірою і світ­лим розумом. За її ука­зом у 1744 році він був посвячений у сан архімандрита і призначений намісником Троїце-Сергієвої лаври — одного з найбільших православних мо­настирів Російської імпе­рії. Порядкував у лаврі нін на протязі трьох ро­ків і, незважаючи на без­кінечні хвороби, що все більше й більше насува­лися встиг і тут дещо зробити. Він опікувався духовною семінарією, що існувала при лаврі й зро­бив її чи не найкращою в Росії, будував знамениту 88-метрову дзвіницю, спорудив Смоленську церкву.

Урочисте поховання Іоасафа відбулося 23 люто­го 1755 року, труну вста­новили в склепі кафедра­льного собору, з південно-західного боку. А через два роки церковнослужи­телі собору, які були оче­видцями святого життя Іоасафа, вирішили переві­рити — в якому стані пе­ребувають останки Святи­теля. Відкривши труну, вони побачили, що тіло його збереглося без будь-яких ознак тління і навіть облачения залишилося без змін. Звістка про це швид­ко рознеслася по окрузі й сюди почали стікатися богомольці. Люди йшли помолитися з вірою в те, що Святитель, як і за життя допоможе в їх бі­дах і хворобах. За багато років у склепі біля труни Іоасафа побували тисячі й тисячі людей, серед яких було немало відомих воєначальників, держав­них діячів, найвищих представників духовен­ства. У 1825 році відві­дав склеп російський імператор Олександр І і з того часу, всі наступні представники дому Рома­нових вважали своїм обо­в'язком, перебуваючи в цих краях, помолитися мо­щам Святителя Іоасафа. Микола І був тут у 1832 році, Олександр III у 1888-му, Микола II у 1904 році.