У 1713 році Марія Да­нилівна відвезла свого старшенького на навчання до Києво-Могилянської академії, У той час пов­ний курс навчання в ака­демії студенти проходили за 12 років. Підготовка була дуже грунтовна, про що свідчать предмети, які викладалися тоді в акаде­мії. Окрім слов’яно-руської мови, тобто тогочас­ної української літературної, вивчали ще церковно­слов’янську, польську, ла­тинську, грецьку, давньо­єврейську, німецьку і французьку мови, історію, географію, математику, астрономію, катехизис, поетику, риторику і діа­лектику, філософію і бого­слов’я. Двері академії бу­ли широко відчинені для всіх без винятку, але вчи­тися могли далеко не всі. Таке навантаження могли витримати найбільш обда­ровані діти.

Навчався Яким успіш­но й з великим бажанням. Його вчителем був ректор академії, один із найвидатніших діячів ук­раїнської культури XVIII століття Феофан Прокопович, що згодом був викли­каний царем Петром до Петербурга і фактично очолив російську православну церкву. Притулком для Якима, під час його навчання в академії була келія його дядька Пахома в лаврі. Саме там він почував себе якнайкраще, оточений увагою і любов'ю. З дядьком він часто-густо відвідував пе­чери лаврських святих, споглядав подвижницьке життя монахів, молився у величному Успенському соборі. Все це справляло ве­лике враження на юну ду­шу студента.

У 1715 році повернувся з заслання батько, а на його місце відправили діда Дмитра, що тільки-но повернувся з еміграції. Яким частенько став навідуватися до батьківського дому в Чернявщині. Андрій Дмитрович знову почав набирати силу і вагу в Гетьманщині, недаремно у 1725 році саме його призначили командувати українськими козака­ми, яких відправляли у далекий похід до Ірану. Приїжджаючи до рідних Яким спостерігав, як гостинні батьки приймали у себе численну свою рідню, сусідів і знайомих. Тоді самітнє життя чернявських хуторян змінювалося на очах і величезний, ста­ровинний, горленківський будинок з безліччю кімнат ледве вміщував у своїх стінах гостей. Ошатні гайдуки на срібних тацях розносили гостям вишукані наїдки й напитки. І ма­буть незвично було бачитіи серед хмільного гаму й веселощів, одинокого юнака, що сидів осторонь і зачудовано дивився на людей, які його оточува­ли. Йому все це стало чу­жим назавжди. І ніхто, навіть мати і батько не знали, що Яким потай від рідних став послушником Києво-Межигірського мо­настиря. Це сталося у 1723 році, коли йому виповнилося 18 літ. Довго потім у наших краях роз­повідали, що Яким, відві­дуючи батьків, нерідко на відувався у сусіднє село Замістя, де на схилі ви­сокого лівого берега Удаю притулилася старовинна кам'яна капличка, яка збереглася може ще й з домонгольських часів. Це було його улюблене місце. У цій капличці самітній юнак подовгу молився, благаючи Бога зглянутись над многостраждальною Україною, над її колись вільним козацьким наро­дом, над рідними, які ги­нуть в неволі на чужині. Старі діди розповідали навіть, що капличку від­будував сам Яким, своїми руками. Ще й на початку XX століття у старому са­ду поміщиці Закревської в Заімісті показували купу каміння на місці каплич­ки.

У цей час молодий монах випробуючи й гартуючи свою волю, вів надзвичайно скромний, аскетичний спосіб життя. Більше року він зовсім не вживав вареної страви й задовольнявся лише сирими овочами і фруктами. 27 жовтня 1725 року у печері Межигірського Спаського монастиря Ігумен постриг його в монахи, а ще через два роки в Києво-Братському монастирі відбувся обряд прийняття схими — Яким Горленко повністю відрікся від світського життя й одержав нове ім’я Іоасаф. Це сталося на свято Введення Пресвятої Богородиці у 1727 році.