Цариця не забула Іоасафа, який справив на неї велике враження сво­єю ученістю, вірою і світ­лим розумом. За її ука­зом у 1744 році він був посвячений у сан архімандрита і призначений намісником Троїце-Сергієвої лаври — одного з найбільших православних мо­настирів Російської імпе­рії. Порядкував у лаврі нін на протязі трьох ро­ків і, незважаючи на без­кінечні хвороби, що все більше й більше насува­лися встиг і тут дещо зробити. Він опікувався духовною семінарією, що існувала при лаврі й зро­бив її чи не найкращою в Росії, будував знамениту 88-метрову дзвіницю, спорудив Смоленську церкву.

На початку 1748 року помер митрополит Бєлгородської єпархії преосвя­щенний Антоній і Синод подав цариці Для вибору список претендентів на це місце. Єлизавета зупинилася на Іоасафі, якого во­на завжди пам’ ятала і дуже шанувала. Його викликали до Петербурга і в присутності Єлизавети та найвищих сановників висвятили на єпископа у Петропавлівському соборі. На цей час йому виповнилося 43 роки.

І знову все довелося починати спочатку. До Бєлгорода прибув на свято Преображення 6 серпня 1748 року і цього ж дня відправив літургію в  кафедральному соборі. А там і за роботу. Єпархія була величезна і складалася з Курської частини Воронезької  губернії і більшою частиною Слобідської України з  центром містом Харків. В єпархії налічувалося більше тися­чі парафій, самих українських церков було більше 600.

Своє служіння Іоасаф почав з об'їзду своїх те­риторій. Те що він поба­чив на власні очі справи­ло на нього гнітюче вра­ження. Церковнослужителі поспіль були малогра­мотні, та ще й укорінилось правило, коли батько передавав парафію у спадок сину, може й зовсім не здатному до церковної служби. Траплялося, що парафії продавали навіть за гроші. А тут ще вкрай занедбані монастирі з роз­бещеними неробами-монахами. Все це вимагало не­гайної реакції від глави церкви і єпископ з влас­тивою йому енергією заходився порядкувати. Він постійно був у роз’їздах. Ночував там, де його за­стала ніч, бувало, що й у полі, чи то у сільського бідолаги-священика, що ледь-ледь зводив кінці з кінцями. Ці поїздки якнайкраще впливали на простий люд, що на власні очі бачив, а часто й густо слухав правдиве слово строгого, але спра­ведливого Святителя. Тож і йшли до нього віруючі з своїми кривдами і бідами, а він як міг допомагав їм, віддаючи все, що мав. У цей час була розмножена в єпархії написана ним невеличка книжечка, в якій був повний виклад правил богослужіння і правил поведінки церков­нослужителів. Єпископ ви­магав безвідмовного вико­нання цих правил від усіх без винятку. Був завжди строгий і принциповий, ча­сом навіть жорстокий, відзначався великою силою духу і був людиною святого життя. Завжди дбав про бідних, допомагав їм, часто, перевдягнувшись у простого монаха розносив милостиню, лікував хво­рих, навіть рубав дрова і носив воду удовам і оди­ноким, безпорадним стар­цям. Іоасаф багато читав і був приятелем знамени­того українського мандрів­ного філософа Григорія Савича Сковороди. Вони частенько зустрічалися і годинами диспутували, добре розуміючи один од­ного.

Святитель Іоасаф вва­жав. що людина повинна пройти земний життєвий шлях так, щоб духом до­зріти для вічного блажен­ного життя. Необхідно в постійних трудах зміцни­ти свій дух і очистити своє серце від пристра­стей. плекаючи в собі чисту любов до Бога і ближ­ніх своїх. Шість днів да­но людині на справи її і працю до вечора кожного дня, а сьомий день і кож­ний святковий день — час відпочинку від праці та для єднання з Богом в мо­литві. Так учив Святитель Іоасаф і його слово було близьким, зрозумілим для всіх, бо вже годі його вважали святою людиною.

Багато уваги Іоасаф приділяв єдиному бого­словському учбовому за­кладу в єпархії — Хар­ківському колегіуму, опі­кувався будівництвом но­вих храмів. У цей час він відновив і розбудував Курський Знаменський монастир, кафедральний собор, архієрейський дім і духовну консисторію в Бєлгороді. Тоді ж написав повчання, послання, родинні записки і навіть широко відомий у ті часи віршо­ваний діалог «Брань чесних седми добродітелей з седми гріхами смертни­ми». Святитель Невтомно їздив по єпархії, проповідував у церквах, сам дуже багато молився і сам укладав молитви. Він постійно підтримував зв’язки з своїми батьками, братами і сестрами. В остан­ній час особливо близько зійшовся з сестрою Па­раскою, що вийшла заміж за Ізюмського полковника Івана Григоровича Квітку і жила в Харкові. ЇЇ онуком і першим біографом Іоасафа був видатний ук­раїнський письменник Григорій Федорович Квітка-Основ’яненко.

Збереглися портрети Іо­асафа, в тому числі й прижиттєвий, на них зо­бражена людина досить високого зросту, з худорлявим обличчям, виразни­ми темно-сірими очима, невеличкою сивою борідкою. Аскетичний спосіб життя, постійні турботи і тяжкі хвороби вкрай виснажили Святителя і рано звели його в могилу. Від­чуваючи, що земне його життя наближається до за­вершення, Іоасаф захотів побачитися з рідними і ще хоч раз, востаннє, відвідати рідні місця. 29 травня 1754 року Святи­тель відслужив останню літургію в соборі, побла­гословив і попрощався з присутніми, заявивши при цьому, що Бєлгорода вже він більше не побачить. На ранок його проводжали в далеку дорогу. На вершині пагорба над Бєлгородом Святитель огля­нувся і благословив місто, з яким встиг зріднитись.

Зворушливою була зу стріч сина з батьком, яка відбулася в горленківському домі в Прилуках. Старий козарлюга Андрій Дмитрович Горленко останні роки свого життя проводив у невеличкій хатині, яку він побудував у лісі під Прилуками і тіль­ки вряди-годи навіщав свій дім. Про приїзд по­важного гостя йому повідомили заздалегідь і старий вийшов зустрічати сина до воріт своєї садиби. Підкотила карета, відчинилися дверцята і перед рідними з’явився знаменитий уже своєю святістю «Великий Господин Преосвященный Иоасаф Епископ Белгородский и Обоянский». За тодішніми звичаями, всі присутні зустріли Святителя земним поклоном, не гнулася лише спина в старого Горленка, не звик козак кланятися будь-кому. А потім випустив з рук начебто ненароком палицю й нагнувся, щоб її нідняти. Іоасаф все це побачив і зрозумів муки непокірного старого. Він сам кинувся в ноги батькові обливаючись слізьми, бо для сина, як би високо він не злетів, батько завжди є батько.

Пробув він у батьківському домі довгенько, до самої осені, а потім, на початку вересня. попро­щався з своїми і вирушив у зворотну путь. Зупинив­ся на кілька днів у Мгарському монастирі, відправив літургію у Спасо-Преображенському соборі, мо­лився перед мощами святого Афанасія. До Бєлгорода він так і не доїхав. Тяжка хвороба звалила його в місті Грайвороні, що був тоді архієрейською вотчиною. Сюди до нього зібралися рідні — мати Марія Данилівна, брат Андрій Андрійович і сестра Параска Андріївна, яку Іоасаф особливо ша­нував, любовно називаю­чи «сестрицею». Вона бу­ла при ньому до останніх його хвилин і саме їй він сказав, що «надмірна су­ворість життя мого, не дає мені віку дожити». Хвороба продовжувалася більше двох місяців. Покірливо, терпляче перено­сив Іоасаф свої страждан­ня. Нікому про них не розповідаючи і не жаліючись. 10 грудня 1754 року він тихо помер десь о п’ятій годині дня. Тіло покійно­го нарядили у архієрей­ське облачения і 15 груд­ня перевезли до Бєлгорода. Труна була встановле­на у Троїцькому кафе­дральному соборі. Свя­тителя довго не ховали, більше місяця чекали спе­ціального указу Синоду з Петербурга, а  потім на півтора місяці затримався з приїздом переяслав­ський єпископ, якому бу­ло доручено здійснити об­ряд поховання. Цієї зими у січні й лютому була ве­лика відлига, така, що на­віть річки розлилися, зу­пинивши надовго всякий рух по дорогах. І весь цей час, щодня, народ товпив­ся біля труни покійного, дивуючись, що тіло Свя­тителя залишалося нетлін­ним.

Урочисте поховання Іоасафа відбулося 23 люто­го 1755 року, труну вста­новили в склепі кафедра­льного собору, з південно-західного боку. А через два роки церковнослужи­телі собору, які були оче­видцями святого життя Іоасафа, вирішили переві­рити — в якому стані пе­ребувають останки Святи­теля. Відкривши труну, вони побачили, що тіло його збереглося без будь-яких ознак тління і навіть облачения залишилося без змін. Звістка про це швид­ко рознеслася по окрузі й сюди почали стікатися богомольці. Люди йшли помолитися з вірою в те, що Святитель, як і за життя допоможе в їх бі­дах і хворобах. За багато років у склепі біля труни Іоасафа побували тисячі й тисячі людей, серед яких було немало відомих воєначальників, держав­них діячів, найвищих представників духовен­ства. У 1825 році відві­дав склеп російський імператор Олександр І і з того часу, всі наступні представники дому Рома­нових вважали своїм обо­в'язком, перебуваючи в цих краях, помолитися мо­щам Святителя Іоасафа. Микола І був тут у 1832 році, Олександр III у 1888-му, Микола II у 1904 році.