Відомим він став не тільки в Україні, але й в усій Російській імпе­рії, в усьому християнському світі. Це була лю­дина великого розуму й великої культури. Визначний церковний діяч, про­світитель, талановитий пи­сьменник, педагог, неперевершений оратор.

Народився Яким Андрійович Горленко 8 вересня 1705 року в Прилуках. Їх предківський маєток знаходився на березі Удаю, між сучасним передмістям Лапинцями і селом За­містям і звався хутором Чернявщиною. Тоді, майже три століття тому, тут на піщаних удайських бе­регах, понад самою рікою тягнулись до обрію густі соснові ліси. На проти­лежному правому березі ріки, на високому валу, серед пишної зелені висо­чіли, здіймаючи в небо зо­лоті хрести старовинні прилуцькі храми й дзвіни­ці, біліли ощатні будиноч­ки міщан і козаків, селянські хатки, де-не-де острів­цями виднілися затишні старшинські садиби Гала­ганів, Маркевичів, Горленків, Скоропадських.

Жили Горленки великою дружною родиною. Батько був людиною висо­коосвіченою й релігійною, виховував дітей на слав­них традиціях козацького роду, учив їх над усе любити свою рідну Україну. Мріяв усіх синів бачити захисниками своєї вітчиз­ни. Дитинство Якима у рідному домі проходило у тяжкі для Горленків ча­си. Йшла затяжна, ви­снажлива Північна війна Росії з Швецією, в яку були втягнуті й українські козаки. У цій війні брали безпосередню участь най­ближчі родичі Якима: батько Андрій Дмитрович бунчуковий товариш, дід Дмитро Лазарович пол­ковник прилуцький і дру­гий дід Данило Павлович Апостол полковник мирго­родський. Всі вони були однодумцями гетьмана Мазепи і всі пішли за ним проти тиранії царя Петра, проти московської неволі. У 1708—1709 роках за царським указом у Гор­ленків було відібрано усі їхні маєтки й володіння, а їх самих відправили у заслання «на Москву» Дід Дмитро мучився у неволі довгі 16 років з І 715 до 1731 року, та ще й пе­ред тим майже 8 років був відірваний від рідних, нидіючи за кордоном в еміграції. Батька теж сім років тримали в Москов­щині з 1709 до 1715 ро­ку. Вихованням дітей у цей час займалися бабка Якима Марія Захарівна, племінниця нещасного гетьмана Івана Самойловича. померлого ще в 1690 році на засланні в Сибіру, і мати Марія Данилівна, донька гетьмана Апостола.

Святинею для Горлен­ків був Густинський Свя­то-Троїцький монастир, що знаходився за кілька верст від Чернявщини і коли в ньому дзвонили в усі дзвони — їх добре було чутно у їхньому домі. Са­ме там, під головною Тро­їцькою церквою був з ве­ликими почестями похова­ний їх родоначальник ста­рий полковник Лазар. Са­ме там полковник Дмитро Лазарович за свої кошти побудував муровані надбрамні церкви Петра й Павла зі сходу і Микола­ївську з заходу, а також обвів увесь монастир міц­ними фортечними мурами.

Яким був дитиною ти­хою, привітною, скромною, дуже вразливою. Його ра­но навчили грамоті й при­вчили шукати втіху й роз­раду в книгах, яких було немало у високоосвіченого батька і в молитвах Богу. Якима зовсім не приваб­лювали бойова слава і по­двиги його предків, слав­них козацьких ватажків, якими він безмежно пи­шався, але зовсім не хо­тів наслідувати, йому був уготований інший шлях, інша доля. Ще зовсім у юному віці зразками для наслідування були для нього родичі, які все своє життя присвятили служін­ню церкві. Це й рідний дядько Пахом Дмитрович — ієромонах Києво-Пе­черської лаври і рідна тітка Настя — монашка .Ладанського Покровського монастиря на Прилуччині.

У горленнівському про­сторому домі завжди зна­ходили притулок і захист богомольці, які йшли з далеких земель на прощу до Києво-Печерської лав­ри й заходили помолитися до Густинського чи Ладанського монастиря. Роз­повіді благочестивих ман­дрівників мали неабиякий вплив на ніжну вразливу душу юного Якима, який ще в дитинстві зазнав ду­шевних страждань. У чотирьохрічному віці він за­лишився без найголовні­шої опори в житті — без батька, який так само млів душею в чужині, на довгі роки відірваний від родини, від коханої дру­жини, від синочка-первістка.