Урочисте поховання Іоасафа відбулося 23 люто­го 1755 року, труну вста­новили в склепі кафедра­льного собору, з південно-західного боку. А через два роки церковнослужи­телі собору, які були оче­видцями святого життя Іоасафа, вирішили переві­рити — в якому стані пе­ребувають останки Святи­теля. Відкривши труну, вони побачили, що тіло його збереглося без будь-яких ознак тління і навіть облачения залишилося без змін. Звістка про це швид­ко рознеслася по окрузі й сюди почали стікатися богомольці. Люди йшли помолитися з вірою в те, що Святитель, як і за життя допоможе в їх бі­дах і хворобах. За багато років у склепі біля труни Іоасафа побували тисячі й тисячі людей, серед яких було немало відомих воєначальників, держав­них діячів, найвищих представників духовен­ства. У 1825 році відві­дав склеп російський імператор Олександр І і з того часу, всі наступні представники дому Рома­нових вважали своїм обо­в'язком, перебуваючи в цих краях, помолитися мо­щам Святителя Іоасафа. Микола І був тут у 1832 році, Олександр III у 1888-му, Микола II у 1904 році.

Розповідали про безліч випадків чудесного зцілення людей, які відвіда­ли склеп з мощами Іоаса­фа. Слава про нього роз­неслася по всьому світу. В народі весь цей час вважали його святим, але офіційне проголошення православною церквою від­булося лише у 1911 році. Дав на це згоду «ко бла­гу всего народа русского» і цар Микола II. 4 верес­ня 1911 року відбулося урочисте відкриття мощей Святителя в присут­ності представників імператорського дому великої княгині Єлизавети Федо­рівни і великого князя Костянтина Костянтинови­ча. З цього часу 10 груд­ня й 4 вересня стали офі­ційними церковними свя­тами угодника Божого Святителя Іоасафа. В Ро­сії, а особливо в Україні, майже в кожній церкві, в соборах і монастирях, од­не з почесних місць займали ікони з зображенням Іоасафа.

В 1913 році в Петер­бурзі було створене брат­ство Святителя Іоасафа. Його членами стали висо­коповажні державні й вій­ськові діячі, відомі діячі культури, представники старовинних шляхетних українських родів Горленків, Стороженків, Жевахових. Братство займало­ся просвітницькою діяльністю, благодійництвом, приймало участь у будів­ництві унікального храму-пам’ятника Святителю Іоасафу в селі Замісті на Прилуччині. Закладка цьо­го храму відбулася 3 лип­ня 1912 року при безпо­середній участі високопреосвященнішого Назарія архієпископа Полтавсько­го і Переяславського. Бу­дівництво велося на по­жертвування віруючих, в числі яких був і сам цар Микола II, який вніс від себе 5 тисяч карбованців. Урочиста посвята церкви, в присутності тисяч при­лучан і гостей відбулася 5 вересня 1913 року.

А потім прийшли часи, коли світ перевернувся, коли до влади прийшли люди, для яких не існува­ло нічого святого, люди, які принесли насилля і кров, горе і страждання цілим народам. Дісталося не тільки простим смерт­ним. але й святим також. Уже після жовтневого пе­ревороту 1917 року до Троїцького собору, в Бєлгороді увірвався натовп «революційних матросів» в безкозирках, з гвинтівками через плече. Матроси з сміхом і гамом полізли до склепу і зажадали від служителів церкви відкрити труну Святителя Іоасафа. Ніякі благання не допомогли і довелося відкрити труну для того, щоб матроси переконалися, що перед ними дійсно нетлінні мощі, а не воско­ва фігура. Після цього деякі з них поставили свічки й тихенько покину­ли собор. Цей випадок ще збільшив популярність Святителя серед народу і потік богомольців до Бєлгорода не тільки не змен­шився, але набагато збі­льшився, навіть у ті бу­ремні роки революцій і братовбивчої війни. Це все було не до вподоби но­вій владі, яка уже в ті часи почала добиратися вже й до православних святих. Рішенням Бєлгородського повітового з’їз­ду рад 1 грудня 1920 ро­ку спеціально призначеній комісії було доручено роз­крити мощі Іоасафа. Чле­ни цієї комісії розкрили дорогоцінну раку, витягли труну й поставили її на стіл посеред собору. Під покривалом, у саккосі, омофорі й митрі лежав з складеними на грудях руками святий Іоасаф. Ножицями розрізали об­лачення і побачили під ним жовте висохле тіло, на голові ріденьке, руду­вато-сиве волосся, міцно стиснуті зуби, глибоко за­палі очі. «Воинствующим безбожникам» і цього бу­ло замало. В одному міс­ці розрізали шкіру, подов­балися в плоті, потім роз­пенехали живіт і заглянули в нутрощі. У акті комі­сія глибокодумно зазна­чила, що «...весь труп со­вершенно высохший... на­ходится в стадии мумифи­кации и окаменения вследствии того, что при погре­бении был положен в су­хую пористую песчаную почву». За роботою комі­сії слідкував цілий натовп зівак, яких набилося повнісінький собор. Церков­нослужителі взяли на ру­ки роздягнутого і знівече­ного Іоасафа і високо під­нявши показали його лю­дям. Кампанія явно про­валилася — представники влади, серед яких був і працівник Курського обко­му, та й прості люди ще раз переконалися, що ос­танки святого і через 175 років залишилися нетлінними. Та все ж мощі відправили спочатку до ате­їстичного музею в Москву, як доказ «попівської об­луди», а потім і до Ленінградського музею істо­рії релігії й атеїзму, що знаходився в знаменитому Казанському соборі на Невському проспекті. Піс­ля війни в Бєлгороді, те­пер уже обласному центрі Росії, велася підготовка до створення краєзнавчого музею і до Ленінграда за експонатами послали пред­ставника влади, ось він і побачив у фондах музею ящик з мощами Іоасафа. В Бєлгород їх не віддали, а помістили в експозицію, яка викликала приплив відвідувачів, а вірніше богомольців-паломників, які потоком йшли до музею і відкрито молилися мощам Іоасафа. Коли про це ді­зналися в Бєлгородському обкомі, вони відразу від­мовились від своїх заду­мів боячись «...оживления культа Иоасафа Горленко на юге России и на Укра­ине».

Та ще й на цьому не закінчилась посмертна одісея Святителя. У 1970 році мощі Іоасафа, що те­пер уже зберігалися у під­земеллі Казанського собо­ру вирішили закопати, бо в місті з’явилися випадки захворювання холерою. Але робітники-реставратори, яким було доручено цю справу, зробили по-своєму і ящик з мощами хоча й закопали, але не в сирій землі, а в шлако­ву засипку на горищі со­бору. У 1991 році їх там знайшли, відкопали і пе­ренесли до собору. Про все це розповів журналіст Невзоров у своїй передачі «600 секунд». Спеціальна комісія дослідила мощі й підтвердила, що це дійсно останки Іоасафа Бєлгородського. Потім мощі пе­ренесли до Преображенського собору. 13 липня 1991 року Патріарх Мо­сковський Алексій II, ра­зом з митрополитом Ле­нінградським, архієписко­пами Курським і Тамбов­ським, єпископами Новго­родським, Ульяновським, Істринським і Подольським при величезному напливі віруючих здійсни­ли в соборі молебен Свя­тителю Іоасафу. 11 серп­ня 1991 року мощі пере­везли до Москви і помі­стили в патріаршому Богоявленському соборі, де вони й перебували до З вересня. Всі ці дні, по черзі, всі Московські парафій здійснювали молебні перед ракою з мощами Іоасафа. З верес­ня мощі були перенесені до Курського Сергієво-Казанського кафедрально­го собору, а звідти 16 ве­ресня в Бєлгород. Супро­воджував мощі з Курська до Бєлгородського Преображенського собору Пат­ріарх Московський Алек­сій II. І в Курську і в Бєлгороді у ці дні відбу­лися велелюдні урочисто­сті, на які, здавалося б, зійшлася вся православна Русь. Святитель Іоасаф нарешті знову знайшов спокій, можливо й назав­жди.