Іоасаф продовжував навчання на богословському курсі академії і в той же час його, як одного з найкращих і найздібніших студентів, призначили викладачем словесності у молодших академічних класах. 6 січня 1728 року його висвячують на ієро­диякона і він ще три роки продовжує працювати викладачем академії, увійшовши в плеяду самих найкращих викладачів за всі роки існування цього закладу. У цей же час київський архієпископ Рафаїл Заборовський посилає молодого викладача у дворічне відрядження по Україні  для збору коштів на академію. Це теж було своєрідним випробуванням, яке він з честю витримав.

Восени 1734 року Іоасафа висвячують на ієро­монаха, переводять до кафедрального Софійського собору і призначають чле­ном Київської Духовної Консисторії. А ще через три роки, 24 червня 1737 року його висвячують в сан Ігумена і признача­ють настоятелем Мгарського Спаського монасти­ря під Лубнами, заснова­ного ще князями Вишневецькими на початку XVII століття. За семилітнє йо­го управління монастир змінив на краще не тіль­ки зовнішній свій вигляд, змінилося й саме життя в ньому, воно стало пов­нокровнішим і корисні­шим для людей. Ігумен Іоасаф вимагав від ченців не тільки дотримання всіх канонів і правил, він та­кож вимагав від кожного високої моральності й духовності. А сам у цей час мучився тяжкими тілесни­ми хворобами, які обсіли його. Ось як він сам зга­дує у своїх біографічних записках: «августа 16-го дня (1737 року) крепко заболел, з якою болезнію боровся до месяца генваря 1738 года, и уже близ исхода (смерти) обретал­ся...»

Мгарський монастир у той час лежав у руїнах: у кам'яній соборній церкві від пожежі обвалилися склепіння і навіть подекуди й стіни, згоріли дотла всі дерев'яні монастирські будівлі. Чудом тільки збе­реглися нетлінні мощі пат­ріарха Константинополь­ського, які в народі вва­жалися цілющими й ко­ристувалися великою по­пулярністю. Старий патрі­арх Афанасій Пателарія, повертаючись у 1654 році з Москви до Константино­поля захворів у дорозі й зупинився у Мгарському монастирі. Якось молився у храмі, сидячи на стіль­ці й тихо помер під час відправи. Монахи не захо­тіли турбувати старого і так його й поховали в склепі у сидячій позі. Так він і увійшов у історію православ'я, як святий Афанасій-сидячий.

Іоасаф після тяжкої хвороби, ледь піднявшись на ноги, заходився поряд­кувати в монастирі. Звер­тався за допомогою до людей, не соромився просити гроші у місцевих ба­гатіїв, козацької старши­ни і в простих козаків, се­лян і міщан. І невдовзі відбудував усі монастир­ські споруди, але вже в камені. Та все ж. для відбудови грандіозного голов­ного храму місцевих кош­тів було замало й Іоасаф вирушає за допомогою спочатку до Москви, а по­тім і до Петербургу, до самої імператриці Єлиза­вети Петрівни. Мудрий, високоосвічений українець-Ігумен дуже сподобався царедворцям і самій цариці, яка пожертвувала на Мгарську церкву дві тисячі каробванців, після чого щедро почали жерт­вувати й царські вельмо­жі Але для цього хвороб­ливому Іоасафу довелося прожити в північних сто­лицях півтора року. По­вернувшись до свого мо­настиря він енергійно взявся за відбудову го­ловного храму. Та доля вирішила інакше.