Пеппі стає рятівницею

Якось у неділю після обіду Пеппі сиділа й думала, чи все вона поробила. Томмі й Аніки вона не чекала в гості, бо ті пішли зі своїми татом і мамою до знайомих.

День минув у приємній для неї роботі. Вона встала рано й подала в ліжко панові Нільсону сніданок - сік і булочки. На мавпочку було любо глянути, коли вона сиділа в голубій нічній сорочечці й тримала обома руками склянку. Потім Пеппі нагодувала й вичесала коня, а за разом розповіла йому довгу казку про свої морські подорожі. Після того намалювала на шпалерах у вітальні картину - огрядну даму в червоній сукні й чорному капелюшку. В одній руці дама тримала квітку, а в другій - здохлого пацюка. Пеппі дуже сподобалось те малювання. Воно дуже прикрасило кімнату. Намилувавшись картиною, вона сіла біля шафи й заходилася перебирати в шухлядах свої скарби - пташині яйця й черепашки, згадуючи всі ті дивовижні місця, де вони з татом збирали ці чудесні речі, та цікаві крамнички по цілому світі, де вони купували їх. Потім спробувала навчити пана Нільсона танцювати твіст, але той не захотів. Пеппі помір кувала, чи не навчити танцювати коня, та натомість залізла в ящик, де лежали дрова, й закрилася лядою. Вона уявила собі, що вона сардина, а ящик - консервна бляшанка, проте їй швидко набридло так гратися, бо не було Томмі й Аніки, з яких також могли б вийти сардини.

Так і захопив її вечір. Вона притиснулась кирпатим  носиком до шибки й задивилася в осінні сутінки. Враз вона згадала, що вже кілька днів не їздила верхи, й вирі шила негайно надолужити прогаяне. День був приємний, хай він приємно й закінчиться.

Вона надягла свого великого капелюха, покликала пана Нільсона, що грався в кутку скляними кульками, осідлала коня, винесла його з веранди, і вони рушили з двору: пан Нільсон верхи на Пеппі, а Пеппі верхи на коні.

Було холоднувато, вулиці підмерзли, й кінські копита цокали так гучно, що аж луна котилася. Пан Нільсон сидів на плечі в Пеппі й пробував хапати гілки дерев у садках, які вони поминали. Але Пеппі мчала так швидко, що він не встигав хапати їх. Навпаки, кілька разів гілки самі його хапали й боляче били по вухах. Йому навіть довелося притримувати брилика, щоб він не впав з голови.

Пеппі мчала тісними вуличками містечка, і люди злякано сахалися, даючи їй дорогу.

Звичайно, в тому містечку був ринок. Навколо ринку стояли невисока ратуша, пофарбована в жовтий колір, і гарні старовинні будинки, серед яких височів недавно побудований триповерховий дім. Усі називали його хмарочосом, бо він був найвищий у містечку.

Містечко, здавалося, мирно й спокійно дрімало в недільному присмерку. Та раптом тишу пронизив різкий крик:

- У хмарочосі пожежа! Пожежа!

І звідусіль на ринок кинулись переполохані люди. Вулицями, страхітливо сигналячи, промчала пожежна машина. Містечкові діти, яким спершу здавалося, що дивитися на пожежу весело, почали плакати - вони боялися, що загоряться і їхні будинки. На ринку зібралося стільки людей, що поліції довелось відштовхувати їх, коли над'їхала пожежна машина. З вікон хмарочоса бухкало полум'я, а пожежників, що мужньо пробували загасити пожежу, огортав дим, на них сипалися снопи іскор.

Горіти почало знизу, і вогонь швидко дерся вгору.

Раптом люди, що стояли на ринку, похололи зі страху: вони помітили, як у вікні мансарди під самим дахом майнула дитяча рука, розчинила його, і звідти виглянуло двоє хлопчиків. Більшенький із них крикнув:

- Ми не можемо вийти, бо хтось розіклав багаття на сходах!

Він мав десь років п'ять, а його братик - три. їхня мати кудись пішла й лишила їх удома самих.

Люди на ринку захвилювалися, декотрі почали плакати. Начальник пожежників безпорадно розвів руками. На машині, звичайно, була драбина, але вона не сягала так високо. А зайти в будинок сходами вже не можна було. Людей охопив розпач, коли вони збагнули, що діти можуть згоріти. Адже за кілька хвилин полум'я мало перекинутись і на мансарду. Бідолашні діти стояли біля вікна і плакали.

Серед натовпу була й Пеппі. Не злазячи з коня, вона якийсь час зацікавлено дивилася на пожежну машину, прикидаючи, чи не купити й собі таку. Машина сподобалась їй тим, що була яскраво-червона і що так страхітливо сигналила, коли їхала вулицями. Потім Пеппі перевела погляд на тріскуче полум'я й пошкодувала, що іскри не долітають до неї. Звівши очі ще вище, вона помітила "й хлопчиків і здивувалася, що вони такі пере лякані. Пеппі ніяк не могла зрозуміти, чому їм не подобається вогонь, тому запитала тих, хто стояв біля неї:

- Чого ті хлопчики так ревуть?

Спершу у відповідь почулося ще голосніше схлипування, та врешті якийсь огрядний добродій сказав:

- А як ти думаєш? Хіба ти б не ревла, якби сама опинилася там і не могла злізти?

- Я ніколи не реву,- мовила Пеппі.- Та якщо вони не можуть злізти, чому їм ніхто не допоможе?

- Тому що нема як,- відповів огрядний добродій. Пеппі хвилину подумала, тоді спитала:

- Хіба не можна принести сюди довгу мотузку?

- А яка з неї користь? Такі малі діти самі нею не спустяться. Та й як ту мотузку їм подати?

- Я подам, мені не первина,- спокійно відповіла Пеппі.- Несіть швидше мотузку.

Ніхто не повірив, що Пеппі зможе щось зробити, але все-таки їй принесли мотузку.

На розі триповерхового будинку росло високе дерево, і його крона була на одному рівні з вікном мансарди, але метрів на три не досягала до нього. І стовбур був гладенький, без жодного сучка. Навіть Пеппі не змогла б вилізти на те дерево.

Полум'я тріщало, діти плакали, а люди внизу голо сили з безсилого розпачу.

Пеппі зіскочила з коня, взяла мотузку й прив'язала її до хвоста панові Нільсону. Потім посадовила його на стовбур, легенько підштовхнула й сказала:

- Будь чемним хлопчиком!

Пан Нільсон зрозумів, що від нього хочуть. Він слухняно поліз угору гладеньким стовбуром: для мавпи такий стовбур усе одно що драбина.

Люди на ринку затамували подих і напружено стежили за паном Нільсоном. А він сів на гілляку вгорі й глянув на Пеппі. Дівчинка махнула йому, щоб він злазив назад. І він поліз назад, але з другого боку гілляки. Тож коли він опинився на землі, виявилося, що мотузка перекинена через гілляку й обома кінцями звисає донизу.

- Ти в мене розумненький хлопчик, міг би бути де завгодно професором! - похвалила Пеппі пана Нільсона, відв'язуючи від його хвоста мотузку.

Поблизу хмарочоса лагодили будинок. Пеппі побігла туди й принесла довгу дошку. Потім узяла дошку під пахву, вільною рукою схопила мотузку, вперлася ногами стовбур і спритно полізла вгору. Люди просто заніміли з подиву. А Пеппі досягла крони, поклала дошку на товсту гілляку й почала обережно посувати її в напрямку вікна. Нарешті дошка лягла між деревом і вікном, ніби місток. [88]

Люди внизу зовсім притихли. З напруження вони не могли навіть слова мовити. Тим часом Пеппі стала на дошку, ласкаво всміхнулася до хлопчиків і запитала:

- Чого ви такі сумні?

Вона швидко побігла дошкою і стрибнула у вікно.

- О, тут у вас гаряче! - сказала вона.- Сьогодні більше не треба буде палити, запевняю вас. А завтра досить буде вкинути в грубу четверо полін, щоб було тепло.

Вона взяла хлопчиків під пахви й знов стала на дошку.

- Тепер нарешті можна трохи розважитись,- мо вила Пеппі,- бо йти дошкою майже те саме, що линвою в цирку.

І, дійшовши до середини, Пеппі задерла ногу, мов балерина. Натовп унизу охнув з переляку, а коли вона ще й упустила один черевик, кілька літніх жінок зомліло. Проте Пеппі щасливо добралася з дітьми до дерева, і люди з радощів закричали «ура», так гучно, що аж луна пішла в темряві й заглушила тріскотняву пожежі.

На дереві Пеппі прив'язала один кінець мотузки до гілляки, а другим обв'язала одного хлопчика і обережно спустила його вниз на руки матері, що чекала під деревом. Мати, плачучи, вхопила дитину й пригорнула її до грудей. Але Пеппі гукнула:

- Відв'яжіть мотузку! Тут чекає ще один хлопчик, а літати він не вміє!

Людям довелося довго поморочитись, поки вони відв'язали мотузку, бо Пеппі в морі навчилася міцно в'язати вузли. Після цього вона потягла мотузку до себе і так само спустила другу дитину.

Пеппі залишилась на дереві сама. Вона знов вибігла на дошку, і люди внизу притихли, чекаючи, що вона робитиме. Пеппі почала танцювати на вузькій дошці. Вона зграбно зводила й опускала руки і приспівувала собі хрипким голосом:

Вогонь горить, вогонь палає,

вогонь півнеба осяває,

горить для тебе,

горить для мене,

горить для всіх, хто очі має!

Люди на ринку ледь чули її спів, але бачили, що Пеппі танцювала дедалі швидше й швидше, і аж зажмурювалися, так боялись, що вона впаде та розіб'ється. Омахи полум'я вихоплювалися тепер з вікон мансарди, і на їхньому тлі Пеппі добре було видно. її обсипали снопи іскор, а вона зводила руки в чорне небо й захоплено вигукувала:

- Бачите, який гарний вогняний дощ!

Потім підбігла до мотузки, крикнула «Гей!» і блискавично з'їхала вниз.

- Гукнемо чотири рази «ура» на честь Пеппі! - запропонував начальник пожежників.- Хай живе Пеппі!

- Ура! Ура! Ура! Ура! - гукнули всі.

І тільки один голос вигукнув «ура» ще й п'ятий раз. Це була сама Пеппі.

Пеппі ходить по крамницях

Одного чудового весняного дня, коли на небі світило ясне сонце, на деревах щебетали пташки, а по канавах весело дзюрчала вода, Томмі й Аніка прибігли до Пеппі. Томмі взяв із собою кілька грудочок цукру коневі Пеппі, й вони з Анікою спершу трохи постояли на веранді, погладили й погодували коня, а потім уже зайшли до Пеппі. Пеппі ще спала, поклавши, як завжди, ноги на подушку, а голову сховавши під ковдру. Аніка полоскотала її за ноги й гукнула:

- Вставай!

Пан Нільсон давно вже встав і тепер сидів на абажурі. Невдовзі ковдра заворушилася, і з-під неї висунулася кудлата руда голова. Пеппі розплющила веселі очі й усміхнулася на весь рот.

- Ох, це ви лоскочете мене за ноги! А мені снилося, Що це мій татко, негритянський король, мацає, чи немає в мене мозолів.

Вона сіла на край ліжка й заходилася надягати панчохи - одну руду, а другу чорну.

- Але звідки візьмуться мозолі, коли носиш он які ходаки,- додала Пеппі й показала на чорні черевики. Вдвічі більші за її ступні.

- Що ми сьогодні робитимемо? - запитав Томмі.- нас із Анікою вільний день.

- Гм, треба подумати,- мовила Пеппі.- Танцю вати навколо ялинки ми не можемо, бо вже танцювали [103] три місяці тому. Та й кататися на ковзанах також не зможемо. Цікаво було б накопати золота, але й цього не можна, бо ми не знаємо, де воно лежить. Тобто, ми знаємо, що на Алясці повно золота, та до нього не дотовпишся через інших шукачів. Ні, треба придумати щось інше.

- Ага, щось цікаве,- мовила Аніка. і Пеппі заплела волосся в дві тугі кіски, які стирчали врізнобіч, мов палички. Тоді сказала:

- А що, якби ми пішли до міста? Походили б по крамницях?

- Ми не маємо грошей,- сказав Томмі.

- Зате я маю,- мовила Пеппі.

І, на підтвердження своїх слів, відкрила торбу, повну золотих монет. Пеппі взяла їх повну жменю й запхнула в кишеню, пришиту посередині фартушка.

- Я вже готова йти, тільки ще знайду капелюха,-І сказала вона.

Але капелюха десь не було. Пеппі зазирнула в ящик з дровами і здивувалася, що там його також немає. Потім заглянула до хлібниці в буфеті, проте знайшла там тільки підв'язку від панчіх, поламаний будильник і скоринку хліба. Нарешті вона пошукала ще на полиці для капелюхів, але там лежали тільки сковорода й шматочок сиру.

- Ну, ніякого тобі ладу! - невдоволено мовила Пеппі.- Нічого не можна знайти! Агов, капелюху, де ти! Ти хочеш іти до міста чи ні? Мерщій показуйся, я не буду на тебе чекати.

Проте капелюх не показувався.

- Ну, як хочеш, про мене. Сиди вдома, як ти такий дурний. Але щоб мені не пхикав, коли я повернуся! - суворо сказала вона.

Невдовзі після цього на шосе, що вело до міста, ви бігло троє дітей - Томмі, Аніка й Пеппі з мавпочкою на плечі. Діти були веселі, бо небо було чисте й синє і на ньому сяє сонечко. Поряд у канаві дзюркотіла вода. Канава була глибоченька.

- Мені дуже подобаються канави,- сказала Пеппі, і, не довго думаючи, залізла у воду, що сягала їй вище колін.

Вона побрела по канаві так швидко, що на Томмі й Аніку полетіли бризки.

- Я граюся в корабель! - гукнула Пеппі, але тієї ж миті спіткнулася і впала у воду.- Тобто, в підводного човна,- виправилась вона, коли підвелася з води.

- Ти зовсім мокра, Пеппі! - стурбовано сказала Аніка.

- То й що? - відповіла Пеппі - Хто сказав, що Діти неодмінно повинні бути сухі? Адже відомо, що холодна вода загартовує. Це тільки в нас дітям не дозволяють ходити по канавах. А в Америці в канавах повно дітей, навіть воді не лишається місця. Вони не вилазять звідти цілий день. Взимку звичайно, вони замерзають, тільки голови стирчать із криги. Матері приносять їм овочеву юшку й котлети, бо діти не можуть прийти самі на обід. Зате будьте певні, діти в Америці здорові, як дуб!

Того ясного весняного дня містечко було дуже гарне. Між розкиданими абияк будиночками звивалися вузенькі, бруковані камінням вулички. В палісадниках, що були майже біля кожного будиночка, цвіли проліски й крокуси. В містечку було чимало крамничок, і покупців такого погідного дня також не бракувало: дзвоники над дверима, які то відчинялися, то зачинялися, дзеленчали! майже безперестанку. Жінки заходили з кошиками й] купували каву, цукор, мило та масло. Забігали туди й діти купити лимонаду або пачечку жувальної гумки. Але в багатьох  дітей не було грошей. Вони сумно стояли біля вітрин і не зводили очей з тих чудових ласощів, що були там виставлені.

Десь опівдні, коли сонце світило найяскравіше, на головній вулиці містечка з'явилося троє дітей. Це були Томмі, Аніка й Пеппі, мокра-мокрісінька Пеппі, з якої стікала вода. Всюди, де вона ступала, залишався мокрий слід.

- Ой, які ми щасливі! - раділа Аніка.- Гляньте, скільки всього виставлено, а в нас повна кишеня золотих монет!

Томмі теж, коли уявляв собі, скільки вони всього накуплять, підстрибував з радощів.

- Так, мабуть, треба вже починати купівлю,- мови ла Пеппі.- Найперше я хочу купити піаніно.

- Піаніно? - здивувався Томмі.- Ти ж не вмієш на ньому грати, Пеппі!

- Не знаю, я ще не пробувала,- відповіла Пеппі.- Не мала нагоди спробувати, бо не було піаніно. А я тобі скажу, Томмі: треба дуже довго вправлятися, щоб навчитись грати на піаніно без піаніно.

Крамниці з піаніно їм не трапилося, зате вони опинились біля парфумерії. У вітрині вони побачили велику банку мазі від ластовиння, а поряд - картку з написом: «ВАС ТУРБУЄ ЛАСТОВИННЯ?»

- Що там написано? - спитала Пеппі.

Вона не могла прочитати такого довгого речення.

- Там написано: «Вас турбує ластовиння?» - прочитала Аніка.

-- Ти ба! - здивувалася Пеппі.- Що ж, на чемне запитання треба чемно й відповісти. Заходьмо!

Пеппі відчинила двері й зайшла всередину в супроводі Томмі й Аніки. За прилавком стояла літня жінка. Пеппі підступила до неї і твердо мовила:

- Ні!

- Що ти бажаєш? - спитала жінка. і

- Ні! - ще раз мовила Пеппі. 1

- Я не розумію, що ти маєш на думці,- сказала жінка.]

- Ні, мене не турбує ластовиння.

Тепер жінка зрозуміла Пеппі, але глянула на неї й вигукнула:

- Дитино моя, та ти ж уся в ластовинні!

- Так, але воно мене не турбує. Воно подобається мені. До побачення! - Пеппі рушила до виходу, проте в дверях обернулася й гукнула: - Але якщо у вас є така мазь, від якої проступає ще більше ластовиння, то пошліть мені додому вісім банок!

Поряд з парфумерією була крамниця жіночого одягу.

- Бачу, поблизу немає цікавіших крамниць, то почнемо купувати тут,- сказала Пеппі.

Діти зайшли до крамниці - попереду Пеппі, за нею Томмі, а позаду Аніка. Найперше вони побачили гарний манекен, одягнений у блакитну сукню.

- Гляньте, мабуть, це та жінка, що завідує крамницею,- мовила Пеппі.- Я дуже рада познайомитися з то бою,- звернулася вона до манекена й схопила його за руку.

Та лихо! Рука манекена не витримала щирого потиску Пеппі, відламалася й випала з шовкового рукава. Томмі затремтів з ляку, Аніка мало не заплакала. До дітей відразу підбіг продавець і сердито напався на Пеппі, що тримала довгу руку манекена.

- Тихо, не кричи! - сказала Пеппі, коли він замовк, щоб передихнути.- Я думала, що це крамниця само обслуговування. І хотіла купити собі цю руку.

Продавець ще дужче розсердився і сказав, що манекен не продається. А якби й продавався, то саму руку не можна купити. Але Пеппі й так доведеться заплатити за весь манекен, бо вона його зламала.

- Дуже дивно! - мовила Пеппі.- Добре, що хоч не скрізь так торгують. Уяви собі, що мені захочеться пече ні і я піду по шматок м'яса до різника, а він скаже, щоб я купувала цілу свиню!

З цими словами Пеппі недбалим порухом витягла з кишені дві золоті монети й кинула їх на прилавок. Продавець занімів з подиву.

- Може, ваша лялька коштує дорожче? - запитала Пеппі.

- Ні, ні, звичайно, багато дешевше,- відповів продавець і ввічливо вклонився.

- То візьми собі здачу й купи на неї своїм дітям цукерків,- сказала Пеппі й рушила до дверей.

Продавець кинувся за нею, ще раз уклонився і спитав, куди послати манекен.

- Мені потрібна тільки ця рука, і я візьму її з собою,- відповіла Пеппі.- А решту манекена розбери на частини й роздай бідним. До побачення.

- Навіщо тобі ця рука? - запитав Томмі, коли вони були вже на вулиці.

- Ти ще й питаєш! Хіба в людей не буває штучних зубів, штучного волосся? І штучні носи бувають. То чому б мені не мати штучної руки? І щоб ти знав, мати три руки дуже зручно. Коли ми з татом ще плавали по морях, то пам'ятаю, раз попали в таке місто, де всі люди мали по три руки. Чудово, правда ж? Уявляєш собі, вони обідають і тримають в одній руці виделку, в другій ножа, а тут раптом захочеться подлубатись у носі або почухатись у вусі. Так, непогано вони придумали з тією третьою рукою. Скільки часу виграють собі!

Пеппі задумалася, потім невдоволено сказала:

- Ох, я знов брешу! Дивно, але брехня з мене так і рветься, ніяк я не можу її стримати. Щиро казати, в тому місті люди не мають третьої руки. Мають тільки по дві, як і всі.

Вона замовкла, а за хвилю додала:

- Навіть чимало з них мають по одній руці. Так, не буду більше брехати, скажу відверто, що вони взагалі не мають рук і коли хочуть їсти, то нахиляються до тарілки й хлебчуть з неї. А почухатись у вусі зовсім не можуть і мусять просити допомоги у своїх матерів. Он як там люди живуть. '

Пеппі невдоволено похитала головою.

- Я справді ніде не бачила так мало рук, як у тому місті. Але зі мною завжди так. Раз у раз я щось вигадую, щоб звернути на себе увагу, от і набрехала про людей з трьома руками, коли в них зовсім немає рук.

Пеппі пішла далі вулицею, тримаючи під пахвою руку від манекена. Перед вітриною кондитерської вона зупинилася. Там уже стояла ціла зграя принишклих дітлахів і зачаровано дивилася на ласощі, виставлені за шибою: великі банки з червоними, синіми й зеленими карамельками, довгі ряди шоколадних тістечок, цілі стоси жувальної гумки й паперові пакети з солодким лимонадом. Не дивно, що діти, які стояли й дивилися на те добро, тяжко зітхали - адже в жодного з них не було грошей, навіть най дрібнішої монетки в п'ять ере.

- Пеппі, зайдімо сюди! - попросив Томмі й не терпляче смикнув її за сукенку.

- Так, сюди нам треба навідатися,- рішуче мовила

Пеппі.- Ходімо!

І діти переступили поріг кондитерської.

- Прошу, дайте мені вісімнадцять кілограмів карамельок,- сказала Пеппі й вийняла золоту монету.

Жінка витріщила на неї очі. Вона зроду не продавала ще нікому стільки карамельок.

- Може, вісімнадцять карамельок? - перепитала вона Пеппі.

- Дайте мені вісімнадцять кілограмів карамельок,- сказала Пеппі й поклала на прилавок свою монету.

Тоді жінка заходилася насипати цукерки у великі торбини. Томмі й Аніка стояли поряд і показували їй, з яких банок насипати. Найдобріші були червоні кара мельки - якщо їх трохи обсмоктати, то вони мали дуже смачну серединку. Зелені були кислуваті, але непогані. Малиновий мармелад і солодцеві льодяники також були добрі.

...