Іоасаф продовжував навчання
на богословському курсі академії і в той же час його, як одного з найкращих і
найздібніших студентів, призначили викладачем словесності у молодших
академічних класах. 6 січня 1728 року його висвячують на ієродиякона і він ще
три роки продовжує працювати викладачем академії, увійшовши в плеяду самих найкращих викладачів за всі роки існування цього закладу. У цей же час
київський архієпископ Рафаїл Заборовський посилає молодого викладача у дворічне
відрядження по Україні для
збору коштів на академію. Це теж було своєрідним випробуванням, яке він з честю
витримав.
Восени 1734 року Іоасафа
висвячують на ієромонаха, переводять до кафедрального Софійського собору і
призначають членом Київської Духовної Консисторії. А ще через три роки, 24
червня 1737 року його висвячують в сан Ігумена і призначають настоятелем Мгарського
Спаського монастиря під Лубнами, заснованого ще князями Вишневецькими на
початку XVII століття. За семилітнє його управління монастир змінив на краще
не тільки зовнішній свій вигляд, змінилося й саме життя в ньому, воно стало
повнокровнішим і кориснішим для людей. Ігумен Іоасаф вимагав від ченців не
тільки дотримання всіх канонів і правил, він також вимагав від кожного високої
моральності й духовності. А сам у цей час мучився тяжкими тілесними хворобами, які обсіли його. Ось як він сам згадує
у своїх біографічних записках: «августа 16-го дня (1737 року) крепко заболел, з якою болезнію боровся до месяца генваря 1738 года, и уже близ исхода (смерти) обретался...»
Мгарський монастир у той час лежав у руїнах: у кам'яній соборній церкві від пожежі обвалилися
склепіння і навіть подекуди й стіни, згоріли дотла всі дерев'яні монастирські
будівлі. Чудом тільки збереглися нетлінні мощі патріарха Константинопольського,
які в народі вважалися цілющими й користувалися великою популярністю. Старий
патріарх Афанасій Пателарія, повертаючись у 1654 році з Москви до Константинополя
захворів у дорозі й зупинився у Мгарському монастирі. Якось молився у храмі, сидячи на
стільці й тихо помер під час відправи. Монахи не захотіли турбувати старого і
так його й поховали в склепі у сидячій позі. Так він і увійшов у історію
православ'я, як святий Афанасій-сидячий.
Іоасаф після тяжкої хвороби, ледь
піднявшись на ноги, заходився порядкувати в монастирі. Звертався за допомогою
до людей, не соромився просити гроші у місцевих багатіїв, козацької старшини
і в простих козаків, селян і міщан. І невдовзі відбудував усі монастирські
споруди, але вже в камені. Та все ж. для відбудови грандіозного головного
храму місцевих коштів було замало й Іоасаф вирушає за допомогою спочатку до
Москви, а потім і до Петербургу, до самої імператриці Єлизавети Петрівни. Мудрий,
високоосвічений українець-Ігумен дуже сподобався царедворцям і самій цариці,
яка пожертвувала на Мгарську церкву дві тисячі каробванців, після чого щедро
почали жертвувати й царські вельможі Але для цього хворобливому Іоасафу
довелося прожити в північних столицях півтора року. Повернувшись до свого монастиря
він енергійно взявся за відбудову головного храму. Та доля вирішила інакше.
|